Млин М. М. Кочубея та гідроелектростанція

Перші документальні згадки про млин у Тиврові відносяться до 17-го століття. Зокрема у подимному тарифі 1664-го року міститься запис про те що

‘’Пані Анастасія з Красносельських Клещовська з села Соколінець від димів 48 і млина 1 - Злотих 49. Вона ж з частини Тиврова від димів 49 і третьої частини млина - злотих 12 і грош 10 дала’’

Звісно,нам не відомо що це був за млин,однак очевидно був він немалий,якщо ділився між трьома власниками.

В часи Ярошинських,містечко розвивається і у описі 1799 року зустрічаємо уже свідчення і про водяні млини:

‘’Мучных мельниц наливных 6 ,на трех плотинах о 6- ти деревянных клетках, в них мучных поставов 10,одна сукновальная и 6 просотолочных ступ. Каждой постав вымеливает в сутки по 12 корцов’’

У 1845- му ,згідно з інвентарем маєтку , млинів було уже 7.

У 1867- му році Ярошинські змушені були продати Тиврівський маєток князю Михайлу Вікторовичу Кочубею. Князь майже весь час проводить за кордоном,однак маєтком керують управляючі. Разом з винокурнею,цегельним та черепичним заводами розвивається і млин. Зводиться нова будівля з бутового каменю.

У 1874 році,по смерті князя Михайла Вікторовича, Тиврів переходить до його неповнолітнього сина Михайла і продовжує управлятись адміністраторами. Млин рахувався невеликим,мав чотирьох робітників та виробляв близько 33 тисяч пудів борошна на рік. Управління адміністраторів та недогляд і недосвідченість молодого князя призвели до низки великих боргів та як наслідок продажу Тиврова поміщику Констянтину Васильовичу Енгельгардту у 1892 році. У 1894-му році кам’яний млин мав 4 постави та був застрахований у товаристві ‘’Якорь’’ на сумму в 7000 рублів.

На початку 1900-х років тиврівський маєток спочатку арендує ,а потім і викупає граф Дмитро Федорович Гейден - визначна особистість в історії Поділля і наших країв зокрема. Кипуча енергія, підприємливість ,відкритість до новинок технічного прогресу дозволили графу побудувати зразкове господарство. Саме граф Гейден втілив ідею побудови на річці Бог малої гідроелектростанції. Вона не була першою на теренах України,як вказується у деяких джерелах,адже ще у 1873 році уже діяла мала ГЕС у Сутисках того ж графа Гейдена.

У 1905 році Дмитро Федорович Гейден розпочинає будівництво у Тиврові гідроелектростанції,яка розпочинає роботу двома роками пізніше – у 1907-му. Гребля з кам’яної накидки підносить воду на 1.5- 2 метра. Турбіна Френсіса на 75 кінських сил з авторегулятором міститься в окремому будинку,прибудованому до млина. В будинку турбіни було встановлено альтернатор на 58 кіловатт з 3000 вольт напруги. З часом електрична енергія стала подаватись і на пивоварений завод графа Гейдена,де уже в 1914 році працювало 10 електричних двигунів загальною потужністю 47 кінських сил. Електрифікується також і маєток Ярошинських у селі Дзвониха.

Після подій 1917 року електростанція простоювала,аж до рішення влади відновити її. Велике значення мало створення 23 серпня 1924 р. акціонерного товариства “Вінелектро”. Основні пайовики – губвиконком, Укрдержспирт і Цукротрест – передали до статутного капіталу зокрема Тиврівську ГЕС, а також два товарних млини в селах Демидівка та Сутиски .

Передбачалося впродовж трьох років модернізувати ці ГЕС, збільшити їх потужність та збудувати у селі Витава біля Гнівані велику ‘’ Витавську ГЕС’’ на 800 кінських сил. Розпочали з електрифікації 13 сіл у довкола містечок Тиврів та Красне.Однак пізніше,з урахуванням реальних можливостей ,“Вінелектро” запропонувало обмежити реконструкцію Тиврівської ГЕС 150 кінськими силами і тимчасово відмовитися від спорудження ‘’Витавської ГЕС’’,проект якої так ніколи і не був реалізований.

У 1925-му році ,під керівництвом інженера – електрика А.П.Бахтіна,електростанцію було відновлено і навіть заживлено від неї перший у Тиврові кінотеатр,а в 1927-му сюди для збільшення потужності було перенесено з Сутисок та додатково встановлено ще одну турбіну системи Жонваля. Це дозволило уже в 1928 році охопити електричною енергією близько 2300 господарств та заживити кілька сільскогосподарських машин.Вдень одна турбіна працювала майже виключно на млин.

З розвитком прогресу та загального рівня господарств млин та гідроелектростанція поступово переходять в розряд невеликих підприємств,однак їх колективи гідно тримають високий рівень праці. Зокрема в довоєнні роки млин переробляв щорічно близько 7 тисяч центнерів зерна,а колектив гідростанції був внесений до Книги пошани всесоюзної виставки 1940 року.

Ні млин, ні електростанція в часи війни 1941-45 рр. не постраждали.

Після війни та в часи ‘’соціалізму’’ млин та станція сумлінно працювали ,поки в них була необхідність.

Це була б гарна пам’ятка,але спотворена добудовами та байдужістю,вона потихеньку руйнується. Втім,як і багато інших тиврівських пам’яток