ДРЕВНІЙ ТИВРІВ ТА ЙОГО ГОСПОДАРІ

Розглядаючи питання про початок існування того чи іншого поселення, ми не будемо брати до уваги можливі поодинокі знахідки різних артефактів древніх археологічних культур, скарбів, монет і так далі, через те що такі знахідки не дають навіть більш – менш точного датування, яке може мати розбіжності у плюс - мінус кілька століть.

Підемо звичним шляхом, яким переважно визначається період виникнення населеного пункту.

Перша писемна згадка

Достовірні свідчення про поселення з назвою Тиврів з'являються у документах початку 16-го століття. Як відомо, вперше Тиврів згадується у грамоті, якою Король польский та Великий князь литовський Олександр Ягеллончик підтверджує права на маєтки брацлавському зем'янину Федькові Дашковичу. 

Олександр Ягеллончик. Прижиттєвий портрет роботи Яна Горая

Маєтності були надані Великим князем Вітовтом діду Федька Дашковича - Герману (чи Гарману, як в документі). Сама грамота, звісно, не збереглася. Хоча є свідчення, що ще у 1800-му році вона знаходилась у маєтку Янков князів Святополк -

Четвертинських. Принаймні в описі архіву маєтку вона згадується.

Портрет Вітовта з костьолу Діви Марії у місті Трокай. Невідомий художник 17 ст.

Однак, при видачі королем таких документів, вони ще і записувались королівським писарем до своєрідної канцелярської книги, відомої як Литовська Метрика. Саме запис з Литовської Метрики ( книга 6, роки 1494 - 1506) і є найстарішою писемною згадкою про Тиврів, що збереглася до нашого часу.

Грамота та запис про неї датовані 6 серпня 1505 року.

Але на підставі цієї грамоти, ми можемо з впевненістю говорити, що Тиврів уже існував у період з 1411 по 1430 роки. Адже саме з 1411- го року Великий князь Вітовт отримав Поділля від Корони Польської у, так зване, ''доживотне держання'' та до своєї смерті у 1430-му році відповідно міг надавати у власність землі своєю владою.

Повний текст грамоти:

'' ПОТВЕРЖЕН(Ь)Е ЗЕМЕНИНȢ БРАСЛАВСКОГ(О) ПОВЕТȢ ӨЕДКУ ДАШКОВИЧȢ НА ИМЕН(Ь)Ѧ КЛИЩЕВО , А ШАНДЫРЕВО , А ТРЫСТЕНЕЦ , А ТИВРОВ , А ВОЛЧКОВЦЫ , А НЕСТЕРОВЪЦЫ , А СЕЛИЩА ETC . , НА ВЕЧНОСТ(Ь)

Самъ Алекьсандръ, бож(е)ю м(и)л(о)стью корол(ь) пол(ь)скии.

Чинимъ знаменито симъ нашимъ листомъ, хто на него посмотритъ, або чтучи его ȣслышит, кому ж будет потребъ того ведати.

Бил намъ чоломь земенинъ браславскии Өедъко Дашковичь и поведил намъ, што ж деи ещо дед его, небожчикь Гарманъ, выслужил на продку нашом, на великомъ кн(ѧ)зи Витол(ь)те именьѧ в Браславском повєте на имѧ Клищово, а Шандырево, а Тристенець, а Тивровъ, а Волчковцы, а Несторовцы, а селища на имѧ Ѡринича а Костино на рєчцє на Косницы , а Збуново, а

Паробочъе, на речце на Рȣсове, а Леневъ, а Михаилово. И данину, листы предковъ наших , на то деи ωнъ в себе мел. И какъ поганство татарове брали имєн(ь)ѧ его, и жону и дети его побрали, и тыи

листы в тотъ часъ в него взѧли. А к тому деи, какъ замокъ нашъ Браславль згорел, ино деи и ωстаток тых листовъ в тотъ часъ погорело. А то деи звєдомо земѧномъ браславским всим, што ж тые именьѧ и селища его дѣдина и ωтчина. Ино и земѧне

некоторыи намъ ω томъ поведили, иж тые вышеиписаныє имен(ь)ѧ его дедина и ωтчина.

И бил намъ чолом, абыхмо ему в том ласку нашу вчинили, и

потвердили быхмо то ему нашим листомъ на вечность. Ино мы, з ласки нашое, за его к намъ верную службу, тые вышеиписаные его именьѧ, Клищево, а Шандырево, а Трыстѧнец, а Тивровъ, а

Волчковцы, а Нестеровцы, и селища Ѡринича а Костино на речъце на Косницы, а Збуново, а Паробочье на речце на Рȣсове, а Ленево, а Михаилово, потвержаемъ симъ нашим листом вечно ему, и его жоне, и их детемъ, и напотомъ будȣчимъ ихъ счадкомъ, з люд(ь)ми, и з землѧми пашными, и с пасеками, и з ловы, и зъ ловищы, и з бобровыми гоны, и з лесы, и зъ дȣбровами, и з болоты, и з сеножат(ь)ми, и зъ гаи, и зъ хворосты, и съ ωзеры, и зъ реками, и зъ

речками, и с криницами, и съ ставы, и сътавищы , и з млыны, и со всими платы, и доходы, и подат(ь)ми, со всим по томȣ, какъ тыи вси именьѧ и селище предки наши дедȣ его дали,и какъ здавно в границах своих мели. Воленъ ωн тыи свои именьѧ и селища

ωтдати, и продати, и заменити, и къ церкви записати, и къ своему лепъшому и вжиточному ωбернути, и розъширити, какъ самъ

налепеи розумеючи.

А на твердость того и печать нашу казали єсмо привесити к сему нашому листу.

Писан ȣ Кракове, в лєт(о) 7013, м(е)с(ѧ)ца августа 6 ден(ь). Инъдиктъ 8 ''

Оригінальна книга Литовської або Руської Метрики в числі інших книг , була захоплена російськими військами як воєнний трофей у 1794 - му році при взятті Варшави, під час придушення повстання Костюшка та зберігається у Архіві давніх актів у Москві. Документ писано ''руською'' або ''староукраїнською'' мовою, яка була тоді однією з офіційних діловодних мов у Великому князівстві Литовському і пізніше була витіснена польською та латиною. Цей варіант давньої української мови зберігався у Центральній Україні аж до вісімнадцятого століття і зник переважно через його заборону Синодом російської православної церкви.

Уже в 1508- му році документи фіксують ще одних власників частини Тиврова – Семашків. 25 липня 1508 року Семен Семашко передає частину Тиврова в заставу Денису Комару. Пізніше Денис Комар бере одну з дочок Семена Семашка – Анну за дружину та отримує частину Тиврова у посаг. По смерті Дениса Комара тиврівські маєтності переходять до Анни, а пізніше до її доньки Маріанни. Маріанна виходить заміж за одного з Турчиновичів, а другим шлюбом за Василя Романовича Житинського – власника Витави, Маянова та частини Сутиських маєтностей. В шлюбі з Василем Житинським народжуються троє синів – Іван, Гордій та Філон. Саме старшому сину Івану у 1600-му році Маріанна Семашкова продає за 3000 коп литовських грошей кілька маєтків, куди входить і частина Тиврова.

Свою частку Тиврова тримав і син Дениса Комара – Богуш. Після його смерті власницею стала його дружина Євдокія Богушівна Комарівна, у другому шлюбі Верейська. Як бачимо життя шляхтичів, обов’язком яких була воєнна служба, у ті часи було сповнене небезпек та не вирізнялось довголіттям. У 1592-му році Євдокія записує тиврівські маєтності своєму чоловіку – Яну Верейському

За декілька років число власників значно зростає: документи згадують Гулевичів , Комарів, Семашків, Лабентів, Острозьких, Кліщовських.. Маєтки дробляться на все менші частки, щоб задовольнити всіх спадкоємців. Відповідно і втрачають в ціні.

Скажімо згідно з записом у Луцькій гродській книзі у 1570- му році Пелагія Гулевичова вимінює у Василя Гулевича аж шість власних сіл , в числі яких і її частка Тиврова , лише на одне село у Луцькому повіті.

Великий масив джерел про власницькі відносини володарів

тиврівських маєтностей відклався у актах Королівського Трибуналу Коронного – вищої апеляційної судової інстанції для вирішення суперечок між шляхтичами. Тут можна зустріти і справи про розподіл тиврівської спадщини; і скарги шляхтичів на взаємні ‘’наїзди’’, а простіше кажучи , пограбування Тиврова та околиць; і процеси про повернення селян – втікачів з тиврівського маєтку, хоча були і такі , що втікали і до Тиврова.. Чи не найбільше актів стосувалось родини Кліщовських, які осіли в цих місцях в числі перших та вели запеклу боротьбу за маєтності з численними ‘’ учасниками’’ Тиврова.

Досі до кінця не з’ясовано, чи були Кліщовські родичами тих самих Дашковичів – перших зафіксованих в історії власників Тиврова, прийнявши по тодішньому звичаю прізвище від назви маєтностей, чи з’явились тут пізніше, придбавши маєтності або ж отримавши їх ‘’за службу’’ або як шлюбний посаг. Свідоцтв, які б пов’язували Федька Дашковича та перших відомих Кліщовських поки віднайти не вдалося.

Вперше в документах згадується Гнат Стецькович Клєщовський – при проведенні ревізії Брацлавського замку у Великому князівстві Литовському у 1545 році. “ Отъ кого бихъ я имелъ границу свою

взяти не ведаю, бо ихъ татаре давно побрали, а( границя) отъ давнихъ часовъ пуста, одножъ я свою границу оповедаю..’’ Як бачимо, іноді сусіди навіть не знали з ким межують їх землі – степове прикордоння потерпало від згубних наскоків татарських

чамбул. Однак родюча земля та багаті ліси змушували ризикнути спокоєм.

Гнат Клєщовський мав єдиного сина Стефана, який стає спадкоємцем розлогих маєтностей, куди входили Тиврів, Кліщів,

Дзвониха, Пилява, Соколинці та Луб’янець. Продавши у 1558- му році князю Острозькому свої маєтності на річці Буша, Стефан осідає на Брацлавщині, ставши одним з найзаможніших зем’ян повіту. Від шлюбу з Горпиною Дяківською народжується три сина : Ян, Василь та Еліяш. Однак Стефан Кліщовський помирає у 1599-му році, коли його сини ще не досягли повноліття. Управлінням маєтностями

займається вдова. Слід відзначити енергію та завзяття пані Горпини – поряд з вихованням дітей та управлінням великим маєтком, вона ще й знаходить сили на ведення судової тяганини з цілим роєм претендентів на тиврівські землі, в числі яких були навіть дуже впливові особи. Наприклад у 1604 – му році Кліщовські позивалися в суді проти знаменитого Василя-Костянтина Острозького —

українського князя, військового, політичного та релігійного діяча, магната, мецената, засновника Острозької академії, сенатора Речі Посполитої… Наприкінці XVI ст. Костянтин - Василь Острозький був найбільшим після короля землевласником Речі Посполитої: йому належало 80 містечок, 40 замків і 2760 сіл. Річний прибуток князя перевищував 19 мільйонів злотих. Однак це не завадило Кліщовським вступити в судовий процес з Острозьким, який володів землями навколо містечка Красне, за пограбування та вирубку лісів у Тиврівському, Кліщівському та Дзвониському маєтках та позиватись ще кілька разів з вимогою про повернення втіклих до маєтків Острозького селян.

Але уже в 1614 році Кліщовські отримують рішення Брацлавського воєводи про підтвердження того, що маєток Тиврів є їх ‘дідичною’’ власністю.

В тому ж 1614 році сини Стефана Кліщовського : Ян, Василь та Еліяш розділили між собою батькову спадщину. Цей документ відомий у вигляді випису з книг гродських вінницьких воєводства Брацлавського 18 січня 1622 Року і зберігається в ЦДІАК

Випис з Вінницької гродської книги 1622року про запис за 1614 рік  про поділ спадщини між братами Іваном, Василем та  Еліашем Клещовськими 

‘’Уроджоні панове Іван і пан Василь Клещовські постановили маєтності своїх між ними розділити для впису до книг Вінницьких гродських Іван, Василь та Еліаш Клещовські оголошують всім, кому то відати належить, що постановили про розділ маєтностей наших такий : спочатку мені, Еліашові Клещовському по цій постанові дісталося село Соколинці з млином на річці Богу, село Луб’янець зі всіма підданими до них належачими в тих двох селах і десять підданих в селі Пиляві А мені, Василеві Клєщовському тим же розділом дісталося село Дзвониха з млинами і ставками на річці Звониці з підданими та зі всіма пожитками до них належачими і підданих 15 в селі Пиляві . А підданих в селах розділених маєм між собою десять. А мені, Янові Клєщовському,тим же розділом досталося село Клєщов з млинем на річці Бог з усіма підданими та їх пожитками та підданих 15 в селі Пиляві. А село Тивров з грунтами до нього належачими записали Його мосці пану Станіславу Домбровському і пані Горпині – матері нашій милій, але після смерті її те село Тиврів зі всіма підданими та грунтами на три частини буде розділено між нами…

..Писано в Тиврові 1614 року 29 жовтня’’

Стефан Кліщовський залишив синам досить таки велике господарство: навіть після розділу маєтностей кожен з них залишився в числі заможної шляхти.

Це підтверджують дані першого збору так званого ‘’подимного податку’’, який вперше було запроваджено у Речі Посполитій у 1629-му році. Податок збирався з ‘’диму’’. "Дим" — це господарство великої нерозділеної родини або окремої малої родини, що складалося з господарського двору, житлового будинку, господарських будівель, орних полів та сільськогосподарських угідь.

Реєстр 1629 року фіксує у Василя Клєщовського у Дзвонисі та Тиврові - 174 дими, у Яна Клєщовського у Кліщові та Пиляві - 215 димів та у Еліяша у Соколинцях , Тиврові та Луб’янці – 132 дими. Не дивно що Кліщовські опиняються на урядових посадах. Ян стає стольником брацлавським, а Василь вінницьким підстаростою.

Господарство розростається, заводяться промисли, зокрема

бжільництво та ставкове хазяйство. Приміром Ян Кліщовський у 1639 році відписує своїм дочкам по 2000 злотих лише на ‘’бджільній десятині’’, а зяті Еліаша Кліщовського у 1645- му році розділили між собою аж 18 спадкових ставків. Акт про цей розділ, цікавий ще згадуваними у ньому назвами давніх місцевостей та ставів, подає Йозеф Роллє:

Юзеф Аполінарій Роллє (1830 – 1894)

Польско – український історик, письменник, за фахом лікар

Автор десятків історичних досліджень та оповідань З 1861 року і до кінця життя проживав у Кам’янець – Подільскому. Мав бібліотеку у кільканадцять тисяч книг

‘’ «Між нами, учасниками та спадкоємцями маєтків покійного Ясновельможного пана Еліаша Кліщовського, тобто Миколаєм Жабокрицьким, Адамом Ратовським і Яном Яронтовським, в нижчеописаних ставах стався певний поділ, які ми одностайно розібрали і поділили між собою, і маємо зберігати і

використовувати на віки віків, за винятком інших, які в цьому поділі не названі. Отож першими призначено ставки пана Жабокрицького: Куліковський названий першим, Ємьози -другим на тій самій річці, третій ,попід двір -Даниловський ,четвертий ,в тракті Василівському – Черомовський, панський, п'ятий - Мнішек названий, а шостий - Договисько на Мірозу, над поповим ставом . Всі ці названі стави – в тракті Тиврівському.

Адаму Ратовському дістався став Сусець у тракті Соколинському, який завжди був придворним, другий Карниковський, третій Никифорівський - ці два на Тивровському шляху, четвертий у Соколинцях, який сам пан Ратовський викопав. П'ятий ставок у селі Василівка, шостий ставок - Гриньцов в Діброві. Пану Яронтовському дістався ставок Мусійовський під Василівкою на Тиврівському шляху; другий - Панський названий ,нижче Томашова,на тому ж шляху. Третій - Костинський на Мірозу, за Богом, потік під Сусцем; четвертий, у тракті Соколинському - Атаманівський. П’ятий у тракті Василівському - Ричин над Шакаровим; шостий – Путорівський, у тому ж тракті Василівському.

Ці ставки, розібравши між собою, нам дозволяється скільки хто забажає коштів у них вкладати , будувати дамби, будувати млини, і всі прибутки з них привласнювати кожному з нас, і фундувати їх як свою незмінно вічну власність. А в час розподілу майна і землі, цей поділ ставків, маємо ствердити точно та нічого не порушуючи і, звичайно, засвідчити в гродських або земських книгах у

Брацлавському воєводстві. Який, для кращої віри, ми своїми руками підписали і печатки поставили».

Вже у реєстрі подимного податку, складеному у 1643- му році, ми зустрічаємо такі дані :

Зять Василя Кліщовського -пан Гжегож Важинський з села Дзвонихи, Животова і Василівки і з інших добр і млинів. Сума злотих 165 з 165 димів

Вдова Еліяша Кліщовського - пані Анастасія з Красносельських Клещовська з села Соколінець від димів 48, і млина 1. Злотих 49. Вона ж з частини Тиврова від димів 49, і третьої частини млина злотих 12 і грош 10 дала. Вона ж з села Любянця від димів 20, злотих 20 дала. Вона ж з частини Василівки від димів 14, і третьої частини млина зл. 14 і грош 10 дала.

Вдова Яна Кліщовського - пані Катажина Клещовська, стольникова Брацлавська з синами з маєтності своїх від димів 215, і від третьої частини млина злотих 215 і грош 16 дала

Кліщовські сповідували православ’я. Існують документальні свідчення про існування заснованого ними православного Преображенського монастиря або ‘’Каламанського Спаса’’.

Знаходився він поблизу Тиврова за Логанським лісом і за річкою Богом на вертикальній скелі і був спалений у середині 18- го

століття. Саме з цим монастирем пов’язана легенда про Чудотворну ікону святого Миколая, яку неушкодженою винесли з вогню і

перенесли до старовинної Миколаївської церкви. Деякі джерела вказують час побудови цієї церкви 1760-м роком, однак була вона набагато древніша. Адже у даній в травні 1760-го року Яном

Кревським ерекції – особливому документі, що видавався

землевласником і довічно закріплював за церквою земельні угіддя та інші права, зазначалось , що церква існувала уже дуже давно, цілком можливо ще за часів Кліщовських.

«Ян на Тиврові, Василівці, Соколинцях, Пиляві та Луб'янці

Кревський, бажаючи збільшити славу Божу, я намірився в маєтку моєму вотчинному, в містечку Тиврова частині своїй, на якій є церква в Ім'я Святителя Миколая з давніх-давен побудована…

Фрагмент даної Яна Кревського 1760 року переписаний з оригіналу у церковному літописі Тиврівської церкви св.Миколая у 1916 році

 Про подальшу долю Кліщовських дізнаємось з прекрасної праці Юзефа – Антонія Роллє ‘’ З історії Брацлавщини’’:

‘’ Першим помер середній син Стефана - Василь, одружений на Олександрі Кірдієвні Дзюсанці. Його рід по чоловічій лінії вимер в третьому поколінні, але від онуки Терези, яка була в шлюбі зі Стефаном Грошковським, залишилося численне потомство.

Наймолодший брат Еліаш був одружений з Анастасією

Красносельською, яка походила з багатого гнізда. У них також не було синів, тільки три дочки; чоловіки цих дочок поділили ставки на частині, що складалася з Василівки і Соколинець. Найстарший із

Клещовських - брацлавський стольник Ян, мав дружину Катажину Черленковську та помер в 1639 році, залишив трьох синів і двох дочок. Жив він у Кліщові, маючи більше землі, ніж інші. Сильно

прив'язаний до східного обряду, він просив, щоб його поховали в місцевій церкві; дружині він призначив довічну ренту, дочкам пристойний догляд — по 5000 злотих, синам заповідав злагоду й братерську любов. Він віддав родину на опіку брацлавському воєводі і тодішньому гетьману польному коронному Миколаю Потоцькому, будучи певним, що він не дозволить нікому чинити їм шкоди через пам’ять про батька. Акт як свідки підписали:

Терленковський (Черленковський?), Рокіцький і «Тихон ,священник Тивровський». Але й у цьому роду чоловічі гілки безплідно всохли. В одного з синів Яна - Стефана, старшого, було двоє нащадків, які померли в молодості; другий загинув десь у бою ще нежонатим; третій залишив тільки дочок. Цей третій - Сильвестр, одружений на Соколовській, помер у 1654 році, він був останнім із Клещовських.

Відтоді все багатство розпалося на маленькі частки. Щоб ми не перебільшували кількість власників, дозвольте мені навести тут список тих, які з’явилися тут в першій чверті XVІІІ століття: рід

Маньковських, рід Плончевських, рід де Войно - Андрушевичів. , родина Боровських, родина Мисловських, три гнізда родини Вишньовських, родина Змійовських , Бержинські, Гулевичі, Чарнецькі (чотири роди), Ледоховські, Корженьовські, Пнєвські, Кросновські, Єзьорковські, Краковські, Бонковські, Вольські,

Жабокшицькі (три гілки), Ястрембські, Вєрукові, Ланські (три родини), Жабоклицькі (п'ять родин) , Яворські, Kорицькі та Свідерські…’’

Десь у ті ж часи в коло співвласників тиврівських маєтностей входить ще один шляхтич, рід якого залишить довгий та яскравий слід в історії Тиврова. Його ім’я - Петро Ярошинський , син Дмитра на Ярошинцях Ярошинського гербу власного.

Та це уже зовсім інша історія…